Намагання компенсувати історичну й соціальну несправедливості змушує нас помічати проблеми, а iнколи - й вирішувати. Але часто в дуже дивний спосіб. В країнах розвиненої демократії та загостреної суспільної відповідальності навіть повний ідіот може вступити в найкращий університет - якщо він чорношкірий багатодітний гей в інвалідному візку.
В країні революції, яка спочатку перемогла, а потiм була вдало перепродана, аби на твою проблему звернули увагу, треба бути або журналістом, який постраждав від рук політика, або, краще, трупом людини, що загинула під колесами мажора. Якщо труп - журналіста, за кермом політик-мажор, а свідками наїзду були революціонери - увага до проблеми взагалі гарантована.
Білоруському перекладачу Антону Тарасу не пощастило. Він, не є ані відомим журналістом (просто належить до спілки журналістів Білорусі), ані професійним революціонером, ані видатним опозиціонером (взагалі не належав до жодної політичної партії). Як це не банально, він просто робив свою справу перекладача. І мені невідомо, чи була у захваті громада, але, припускаю, дружина в захваті не була. Тому взяла дитину й звалила. А чотири тижні тому зник й сам Тарас. Кажуть, що поїхав за нею. Можливо, через Київ…
Якось так трапляється, що найбільш корисні справи робляться людьми, яких складно назвати революціонерами. Більшість з них ніколи не будуть героями. І не тому, що немає місця для подвигу. Навпаки - зусиллями народних обранців різного рівня й ґатунку, а також пофігізму більшості співвітчизників, місце для подвигу практично всюди. Тому трохи фантазії - й свою власну революцію можна почати в будь-який момент з підручних засобів.
Звісно, це буде дуже невеличка революція і, швидше за все, спочатку її ніхто не помітить. Бо журналісти західних медіа-корпорацій в пошуках демократично-революційної екзотики (або східних піар-холдингів - свідчень західного втручання у внутрішні справи) - братимуть інтерв'ю не у них. А власні журналісти - бо ж не "герой". Швидше за все, її не помітять навіть найближчі люди. Тобто не те, щоб вона не мала жодних зовнішніх проявів. Просто навряд чи, скажімо, ваша дружина (чоловік) вважатиме регулярні затримки на роботі до 3 ранку революцією.
І навіть, якщо найближчі люди дізнаються про вашу щоденну суспільну роботу, то вам пощастило, якщо ваша найкраща половина буде у захваті від всієї цієї "революції". Чи вiд того, що частина сімейного бюджету витрачається на страшенно важливі суспільні потреби. Навіть якщо це не половина бюджету, а ваша краща половина також належить до кращої частини суспільства, якій не байдужа доля країни (ця частина ніколи не становить половини країни, але це окрема тема), то все одно вам може буде непросто пояснити купу речей.
Наприклад, чому ти маєш влазити в борги, а офіційні герої купують квартири в центрі столиці. Чому замість бути з сім'єю, ти маєш витрачати купу часу, аби твої співвітчизники, яким не пощастило знати, що насправді відбувається в країні, таки дізнались про це. Чому ти намагаєшся розштовхати людей, а коли настає вирішальний момент, політики спочатку штовхають промови про злочинний режим, який становить загрозу всьому, що рухається без його дозволу, а потім закликають розходитись…
За бажання та мінімальної клепки не дуже складно втекти від більшості загроз, які несе режим. Не обов'язково мати домен в зоні .ua, можна перенести свій сайт на закордонний хостинг, реєструвати бізнес в офшорі, писати під ніком. Взагалі є багато доволі законних способів убезпечити себе. Але, по-перше, чому в своїй країні ми маємо втікати? По-друге, значно складніше втекти від себе - від розуміння, що твої зусилля, насправді не потрібні навіть найближчим людям.
Можливо, поряд з Тарасом не опинилося людини, яка могла б підтримати. Якби поруч був Сашко Кривенко, Тарас міг би почути: розумієш, Білорусь складається приблизно з тисячі людей, - ну максимум з двох тисяч - і саме ці люди, більшість з яких може нікому не відома, й складає нашу з тобою батьківщину. Та й взагалі - не переймайся… бо це ще не найгірше, а все найгірше ще попереду…
І, можливо, цікавість (ну невже може бути ще гірше?!) переважила б тарасове бажання на все забити. Ну бо справді складно уявити, що може бути гірше, ніж коли дружина не просто забиває на країну, але й на тебе, бере дитину і їде в тьмутаракань… Чи, перш ніж втекти від себе, він би просто спробував з'ясувати, чи належить до тієї тисячі. І сашкове припущення про те, що насправді непростих не тисяча, а цілих дві, додало б якоїсь впевненості…
Звісно, світові бракує справедливості, але якщо вірити, що справедливість є, то залишається тільки з'ясувати де саме вона є й компенсувати її брак поруч. Просто при всій незаперечній суспільній вазі тиску на представників суспільно важливих професій, все ж таки є якась несправедливість в тому, що шанси решти бути вчасно поміченими й підтриманими дуже малі. А проблему вирішувати може бути пізно. Справді, нема людини - нема проблеми.
Сподіваюсь, що проблема Тараса ще може бути вирішена, що він почує, - насправді його невелика справа потрібна. Що напевно є тисяча білорусів, які, швидше за все, мають схожі проблеми, тому він потрібен їм хоча б через це. А ця тисяча береже людей не тільки на мітингах за зниклими, а й тих, хто поруч. І він не намагатиметься втекти від себе.
Бо, перепрошую за банальність, людей треба берегти. I не тiльки революцiонерiв, геiв, iнвалiдiв та журналiстiв, але й простих людей зi звичайними проблемами. Й тоді одного дня може з'ясуватись, що насправді однодумців не тисяча й не дві, а значно більше, й тікати має хтось інший; що нові люди будуть тільки знаходитись, і ніколи - зникати; а дилема революційної доцільності та сімейного спокою виявиться просто смішною.
potekhin.livejournal.com. Зникла людина
